Єдине, що залишилося у Лідії Євгенівні з рідного Бахмута – це проїзний пільговий квиток на громадський транспорт. У свої 65 років вона має розпочинати життя заново у Сумах. І це не дається їй легко.
З пані Лідією ми познайомилися на зустрічі групи психологічної допомоги “Підтримка 65+”, де вона наважилася розповісти свою історію. Для самотніх людей це можливість виплакатися, виговоритися і знайти підтримку в очах людей зі схожими долями.
Лідія Євгенівна знайшла подругу на цій зустрічі, а її історія розчулила кожного учасника.
Жінка народилася у Бахмуті. Тут здобула вищу освіту і розпочинала трудову діяльність, як методист дошкільного виховання. Але доля спрямувала її на інший шлях – на роботу у міністерстві оборони Радянського Союзу. А це постійні переїзди, зміна міст і країн, в яких доводилося працювати. В тому числі в Німеччині в секретному відділі Лідія Євгенівна займалася секретним діловодством.
Але повернулася додому, щоб доглядати хворих батьків. Тридцять років вона піклувалася про хвору лежачу матір і не змогла влаштувати свою власну долю. Вона немає родини, дітей. І найболючіше – вона втратила своє влаштоване, розмірене і спокійне життя у власній квартирі.
“Якби хтось у молодості мені сказав, що я побачу своє рідне місто таким понівеченим, знищеним війною, то я б напевно розсміялася йому у відповідь. Але все ж це реальність, це не жахливий сон, від якого можна прокинутися. Мого міста вже немає. Але душею я залишаюся там”, – говорить пані Лідія.
Вона тримає у руках телефон, в якому раз за разом переглядає відео про те, яким був її Бахмут. На них поруч з квітучими клумбами гуляють діти, відпочивають містяни. Ошатні будинки, гарні вулиці та вулички.. Жінка не стримує сліз. Бо прогорнувши далі вона демонструє нове відео: “Так сьогодні виглядає вокзал… А ось це центр міста… Від нього нічого не лишилося. А було все. Бахмут – затишне, гарне, зручне місто. Кожен займався своєю справою…”.
Жінка мала у Бахмуті квартиру у новенькій багатоповерхівці, облаштовану під себе і свої вподобання, старанно і скрупульозно обмебльовану. З індивідуальним опаленням, в новому мікрорайоні на вулиці Ювілейній. Поруч новий ринок, маленькі магазинчики, тролейбусна зупинка. Вона вже вийшла на пенсію, мала хобі, мала друзів і все це перекреслила війна. У 2014 році місто опинилося на межі військового конфлікту – ДНР та України. Ще тоді військові дії лякали, тримали в страху. Та залишити все і попрощатися з містом жінку змусило повномасштабне вторгнення. Тож, у квітні 2022 року вона зібрала валізу, взула зимові полуботки, щоб легше було нести свій вантаж, поклала ноутбук у пакет і подалася на Сумщину до Великописарівської громади.
Тут її радушно прихистили незнайомі люди. Родина, яка прийняла жінку як рідну, забезпечила всім необхідним і про яку, Лідія Євгенівна говорить з ніжністю і вдячністю. У 2023 році вони ж допомогли їй облаштуватися у Сумах, бо довелося переїхати через проблеми з зором. Побоюючись осліпнути Лідія Євгенівна наважилася на операцію. Але дуже скоро родина, яка прихистила жінку, теж мала евакуюватися до Сум. Адже прикордонна Великописарівська громада потерпала від постійних обстрілів.
“Я ніколи не думала, що поїду так надовго…, – говорить жінка. – Я не маю нічого. Все залишилося там під руїнами мого житла, мого життя. Я вдячна долі, що на моєму шляху трапляються такі щирі люди. Це неймовірна вдача. І дякую кожному, хто мені допомагає”.
До БФ “Карітас Суми” Лідія Євгенівна звернулася в першу чергу за психологічною підтримкою: “Я виховувалася у той час, коли не було психологів і взагалі не було прийнято про свої проблеми говорити. Всі варилися у них, всі жили з тим тягарем. А потім маємо проблеми з серцем, різні болячки”, – пояснює жінка.
На спільних зустрічах з такими ж людьми, як і вона сама, пані Лідія змогла відчути, що така ж біда не тільки у неї. У людей різні обставини, різні долі, але вони змогли об’єднатися тут – у “Карітас Суми”. “Підтримка 65+” допомагає Лідії Євгенівні упорядкувати свій психологічний стан, думати позитивно і не тільки про те, що було, а налаштовуватися на перспективи.
І саме завдяки цим зустрічам, роботі з психологом індивідуально пані Лідія змогла рухатися далі. Чергову зустріч групи підтримки вона пропустила. Її подруги ж поділилися прекрасною новиною: Лідія Євгенівна знайшла собі житло, про яке мріяла. Вона допомагає доглядати хвору жінку і вірить, що навіть у її віці ще можливо мріяти, будувати плани.